|
Кількість
|
Вартість
|
||
|
|
|||
|
|
|||
В чому особливість?
Есеї про літературу від автора «Дівчинки з ведмедиком» та «Доктора Серафікуса».
Про що книжка:
Віктор Петров, він же В. Бер, Борис Веріґо, В. Домонтович — письменник, автор «Доктора Серафікуса» та «Дівчини з ведмедиком».
Син священнослужителя і шостий з неокласиків. Емігрант та шпигун. А ще етнограф, філолог, публіцист, історіософ.
Його есеї — чистий інтелектуалізм. Це віртуозні тексти про історію ідей і глибші механізми культури.
Хоча заперечувати їхній актуальний вимір не слід: це також міркування побіля конкретної реальності.
Петров роздумує про численні проблеми «великої літератури», аналізує Сковороду, Куліша та Шевченка, християнство і новий час.
Петров — мислитель і літератор, що пише іронічно та зухвало.
«Його шанували, але не розуміли», — висловився про Петрова Юрій Шевельов після зникнення письменника з Мюнхена навесні 1949-го.
«Його шанували, але не розуміли», — висловився про Петрова Юрій Шевельов після зникнення письменника з Мюнхена навесні 1949-го.
Ця книжка — спроба просунутися далі в розумінні самого автора та його оригінальних поглядів і текстів.
Про автора:
Віктор Петров (1894 - 1969) — письменник, філософ, соціальний антрополог, літературний критик, археолог,
історик і культуролог, доктор історичних та філологічних наук, а також секретний агент НКВД.
Також відомий під псевдонімами В. Домонтович, Віктор Бер, Віктор Петренко та Борис Веріґо.
У 1920-ті роки належав до кола неокласиків, працював в Етнографічній комісії Української Академії наук,
однак був звільнений з посади керівника через фігурування у справі фіктивної Спілки визволення України.
Починаючи з 1930-х років він співпрацював з радянською розвідкою, що дозволило Петрову продовжити
Починаючи з 1930-х років він співпрацював з радянською розвідкою, що дозволило Петрову продовжити
наукову діяльність під час сталінських репресій. Був одним із засновників Мистецького українського руху.
Перебуваючи в еміграції, у 1947-1949 роках викладав етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені,
однак за нез’ясованих обставин повернувся у Радянський Союз. Від 1956 року працював в Інституті археології. Помер у Києві у 1969 році.